ЖИТТЯ

Мати пішла від сина у вранішній осінній туман

Надворі запахло осінню, вранішній вітер приніс на своїх крилах прохолоду, пташки зачинали новий день.

Джерело фото: web-nomad.ru

– Пора мені, загостювалася, – промовила Олена Дмитрівна сама до себе. В її хаті пахло здобою та журбою. Тримаючи в руці невеличку сумку, старенька суха жінка окинула поглядом свою затишну домівку.

– Ну, ось і все, – зітхнула господиня. – Хіба, може альбомів зо два узяти, так, на пам’ять…

Взявши в руки товстий старий альбом, Олена Дмитрівна присіла «на доріжку». Перебираючи руками пожовклі сторінки, жінка гортала їх і у пам’яті, ніби намагаючись зрозуміти – де ж саме допустилася помилки. Чому в один момент все її життя пішло шкереберть? Чому зараз вона повинна тікати зі своєї хати в місто, до доньки, немов якась злодійка?

Спогади спливали один за одним…

РЕКЛАМА

Сімнадцятирічною дівчинкою покинула Олена рідне обійстя, вилетіла радісною весняною пташкою з батьківського гніздечка. Мама й тато благословили: «Йди, доню, поміж людей, та не роби лихого. Чини по совісті, живи з собою у ладу, люби працю й докладай зусилля, задля досягнення задуманого. Не забувай же й нас». Та батьківська настанова стала для Олени дороговказною зіркою, життєвим маяком, який освітлював дорогу.

Після закінчення технікуму, за розподілом потрапила молода дівчина в далекий, від батьківського, край. Важко було Олені на новому місці, поміж чужих людей, та з завзяттям поринувши в роботу, намагалася відволіктися від поганих думок.

Єдиною розрадою в самотності для Олени став новий знайомий – Сашко. Веселий і щирий, хлопець завжди знаходив для неї тепле слово, ласкаву посмішку. Тож коли Олександр запропонував Олені руку та серце, вона з радістю погодилася.

– Доню, ти справді його кохаєш? – питалася в Олени мати.

– Здається, – відповідала донька.

– Дивись, нашу дівчинку бережи, – заповідав зятю Оленин батько.

– Намагатимусь, – відказував Сашко.

Перегорнувши аркуші з весільними фотографіями, жінка зупинила погляд на картці, де вони з Сашком тримають на руках своїх маленьких діточок – Маринку та Сергія. Думки знову полинули в минуле. Добре пам’ятає Олена Дмитрівна, як вперше притулила до серця своїх любих маляток. Як радів її чоловік, сяяли від щастя свекри й батьки…

«Чому не можна пам’ятати тільки добре? Чому так важко з пам’яті стерти все лихе?» – питання з новою силою стиснули жіноче серце.

На наступному знімку, який привернув її увагу, був зображений Сашко зі своїми колегами. Згадала Олена Дмитрівна і цей період її життя – маленькі діти, робота в колгоспі, домашній клопіт, город, хазяйство, часто п’яний чоловік, постійні сварки. З прошарків пам’яті воскрес й той вечір, коли Сашко вперше підняв на неї руку, а потім ще один, й ще… Як мусила вона ховатися зі своєю малечею у сусідів, в садку, в стерні, як кілька місяців лежала у лікарні з тяжкими переломами. Як скривавленими руками, мов орлиця зраненими крилами, вкриває своїх пташенят від грози, затуляла дітей від п’яного батька…

З пекучим болем відклала жінка альбом, і хоч як їй кортіло плакати, але сліз не було. «Всі сльози виплакані вже давно», – гіркою посмішкою розлився смуток на вустах Олени Дмитрівни.

Вийшовши на подвір’я, старенька вдихнула ранкове повітря: «Ну, ось і все, досить з мене», – сказала голосно. Закривши хату, жінка попрямувала на кладовище, хвилини зо три постоявши біля могили чоловіка, з її уст злетіло: «Прощавай!».

Прямуючи до автовокзалу, Олена Дмитрівна зупинилася біля шинку, на лавочці сидів її син – напідпитку.

– Сергій, ось ключі від хати, бери! – протягнула старенька зв’язку ключів.

– О! Явленіє… куди це ти зібралася? – почувся голос Сергія.

– Я їду до Марини, живи, як хочеш! Вона на спадок не претендуватиме! – сказала холодно, немов відрізала.

– Ма! Ти чого? За вчорашнє? Ну, вибач, той, не вдержався. Ти сама винна, нащо пляшку в мене забирала? А що, синці зосталися? Ну… я так сильно не хотів тебе вдарити. Це все гени…– скиглив Сергій.

– Прощавай, синку, – промовила Олена Дмитрівна й пішла.

Ще довго їй у слід лунали якісь непевні слова, виправдання, звинувачення, нарікання, та жінці було вже байдуже, весь свій шлях до автовокзалу вона повторювала лише одне: «З мене, досить… Досить!» Деякий час Сергій дивився на постать своєї матері, яка безупинно віддалялась, і вже через мить, вщент розчинилась у вранішньому осінньому тумані.

РЕКЛАМА

Читати далi

Також цiкаво:

Close